Українські жінки: воїтельки, просвітителі, меценати…

Коли мова заходить про українських жінок (в історично-патріотичному контексті), то згадування знакових імен обмежується міфічною Роксоланою, літописною Ярославною і качанівською Юлією. Більш просунуті знавці гендеру, напруживши пам'ять, можуть спромогтися ще й на Ліну Костенко. Власне, це майже все. Тобто "майже все" лише на перший погляд. Насправді у нас все далеко не так мізерно. Треба лише час від час розширювати обрії і переформатовувати інтелектуальну матрицю. Ось, приміром, кілька вартих згадки імен.

Єлена Горностаєва. Попри "москальське" прізвище (взяте у заміжжі), є українкою. Жила у XVI столітті, походила з роду князів Чарторийських. Чим заслужила на пам'ять про себе? Тим, що була фундатором Пересопницького монастиря, де збереглося знамените Пересопницьке Євангеліє, перекладене живою українською мовою (1556-1561 рр.).

Власне, православний монастир в ім'я Різдва Пресвятої Богородиці в Пересопниці знаходився давно. Коли і ким він заснований - достовірно невідомо. Ймовірно, що у ХІІ столітті князем Андрієм Боголюбським. Цей монастир згадується передусім в акті від 1490 року, а також в акті від 1526 року. Останній є дарчою грамотою, жалуваною королем Сигізмундом І старості Луцькому, князю Феодору Михайловичу Чарторийському, де підтверджуються права князя на Пересопницький монастир.

Так монастир закріпився за родом Чарторийських. Одним з його власників був князь Юрій Чарторийський, який передав своїй сестрі Єлені, котра була заміжня за Євстафієм Горностаєм, воєводою Новгородським, право викупити Пересопницю разом з монастирем. Єлена Горностаєва так і зробила: викупила село Пересопницю з монастирем і подарувала село, а також іншу "нерухомість" Пересопницькому монастирю. У давніх актах згадуються наступні маєтки цього монастиря - села Чемерчин, Грабово, Дядьковичі і Макотерти.

Благоденствував монастир недовго. Від спадкоємців Єлени він не отримував вже жодних преференцій та дарунків. Та поки була жива Горностаєва, вона активно займалася монастирем: склала для нього оригінальний статут, заснувала шпиталь для вбогих і недужих, а також школу для дітей.

Ганна Гойська, Раїна Ярмолинська, Раїна Вишневецька. Жили в часи козаччини, підтримували і розвивали монастирі як осередки тогочасної освіти та книгодруку. Їхні історії дещо подібні до долі Єлени Горностаєвої.

Ганна Гойська

Ганна Гойська походила зі старовинного дворянського роду Козинських. Шляхтичка відрізнялася міцним та незалежним характером. Її чоловік, Василь Богданович Гойський, помер приблизно у 1557 році. Ганна залишилась одна, дітей не мала і прожила вдовою довгий час. Була багатою поміщицею і володіла Почаєвом, а також селами Орлям та Козином. Відвідувала Почаївську Успенську церкву і вирішила відновити монастир, який існував вже давно, проте запустів через набіги татар, і сприяти його розвитку. Фактично саме Гойська вважається фундатором знаменитого Почаївського монастиря.

Раїна Ярмолинська заснувала інший – Загаєцький монастир. Події розвивались за аналогічною схемою: багата вдова Ярмолинська, володіючи десятком містечок і сіл на Волині, здійснила закладку кам’яного храму та келій для монахів "не в унії перебуваючих, а в грецькій релігії Православної Церкви". Будівництво нової монастирської обителі благословив Петро Могила. Згідно із фундушевим (дарчим) записом, монастирю надавались "ґрунти, поля орані та неорані, сіножаті, ліси, гаї, сади, став з млином та інші пожитки" з чітким окресленням меж пожертви у вічне користування. Раїна Ярмолинська дала дозвіл на використання ченцями та їхніми підданими пасовиськ в інших своїх угіддях, які монастирю не належали, а також право заснування ченцями у майбутньому нового села, що й було зроблено: на монастирських землях після знищення татарами у 1675 році Мелехова виникло нове село – Малі Загайці.

Раїна Вишневецька

Раїна Вишневецька була матір’ю князя Яреми Вишневецького – вельми недвозначної постаті в українській історії. Втім, мова не про нього. Вишневецьку вважають найвідомішою меценаткою XVII століття. Будучи 25-річною, заклала у 1614 році Свято-Покровський монастир (Чернігівщина). Через рік – вручила дарчу грамоту Густинському Свято-Троїцькому монастирю, що стояв на землях князів Вишневецьких. Коштами Раїни Вишневецької засновано й Мгарський Свято-Преображенський монастир. У 1619 році Вишневецька відвела під будівництво монастиря частину Мгарського лісу. Епізод згадано у повісті Тараса Шевченка "Близнюки", де йдеться про те, що місце, на якому зведено монастир, Раїні вказали ангели. У 1636 році Ярема Вишневецький, шануючи починання матері, видав акт Мгарському монастирю, що підтверджував його володіння відведеними йому землями.

Ганна Борзобагата-Красенська, Софія Ружинська, Олена Зависна. Ці панянки не фінансували монастирі, не дарували їм землі, не займалися благодійництвом. Натомість мали потяг до зброї, їздили верхи, ставали на чолі війська, коли в тому була потреба. Іншими словами, були такими собі козацькими амазонками, доводячи, що Жанна д`Арк (хоч справжня, хоч кіношна) – можлива іпостась не лише європейської жінки, а й нашої також. (Власне, і Міла Йовович-д`Арк – теж наша людина).

А тепер трохи деталей. Ганна Борзобагата-Красенська, що управляла скарбницею Луцької єпархії, з мечем у руках змагалася проти загонів польського короля Стефана Баторія. За словами очевидців, вона була справжнім воїном, не поступалася у володінні чоловічою зброєю навіть досвідченим лицарям.

Волинська княгиня Софія Ружинська, очоливши загін козаків, який налічував понад 6000 піхоти й кінноти, приступом взяла фортецю князів Корецьких у місті Черемоші.

А героїзм та мужність дружини сотника Зависного Олени взагалі потребує величезної шани. Обороняючи місто-фортецю Бушу (зараз село Ямпільського району Вінницької області), сотник вирішив скласти зброю, позаяк більша частина захисників полягла в битві, а польське військо увірвалося до фортеці. Олена Зависна, палко кохаючи свого чоловіка, все ж не могла вибачити йому зраду. Власноруч убивши його, помолилася й підпалила пороховий погріб, висадивши в повітря себе й багатьох ворогів.

Сестра волинського полковника Івана Донця стала кавалеристкою, не приховуючи своєї жіночої статі. Всю кампанію 1649 року на Волині проти польських військ вона провела в боях, надихаючи своїм прикладом навіть досвідчених козаків.

Галшка (Єлизавета) Гулевичівна. Має причетність до закладання підвалин Києво-Могилянської академії. Точніше так: заснувала Київську братську школу, котра з часом, об’єднавшись зі школою Києво-Печерської лаври, поклала початок Академії.

Галшка Гулевичівна

Народилася Галшка у заможній родині шляхтича Василя Гулевича, найвірогідніше у 1577 році. Походила зі старовинного українського православного роду Гулевичів, котрий посідав друге місце серед можновладців Волині і обіймав високі посади воєвод, старост тощо. У сім'ї Василя Гулевича було п'ятеро дітей — Єлизавета була наймолодшою. Її діда Федора Гулевича було обрано владикою Луцьким. Він влаштував для своїх онуків школу на подвір'ї Луцького замку. Тут Єлизавета освоює основи православ’я, українську, грецьку та латинську мови. Згодом Василь Гулевич відправляє дітей на навчання до Острозької академії.

Можливо, маючи такий – як сказали б зараз – бекграунд, Галшка, ставши дорослою, не могла не відписати кошти на заснування нової школи. 14 жовтня 1615 року вона складає і при свідках завіряє свій фундуш (дарчу), в якому йдеться про наступне:

"Я, Галшка Гулевичівна, дружина його милості пана Стефана Лозки, будучи здорова тілом і розумом, явно і добровільно усвідомлюю цим листом, що я, живучи постійно в давній святій православній вірі Східної Церкви, з любові й приязні до братів моїх — народу руського з давнього часу умислила Церкві Божій добро учинити… Правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводств Київського, Волинського і Брацлавського, станам духовним і світським сіятельним княжатам, вельможним панам шляхті і всякого іншого звання і стану людям руським даю, дарую і записую і відказую, фундую добра мої власнії, дідичні права і вольності шляхетські маючи власний мій двір з землею, зі всім до того двору і землі правами, пожитками, різними належностями, нічого собі самій, ані нащадкам моїм не зоставляючи". Так був покладений початок Київської братської школи.

… Звісно, уривати цей матеріал без якоїсь післямови було б неправильним. З іншої ж сторони, що можна додати до сказаного? Шкода, що теперішні олігархіні, мажорки чи дружини VIP-персон навіть уві сні не бачать варіанту, за яким "народу руському" (читай: українському) можна запрезентувати геть усе, "нічого собі самій, ані нащадкам своїм" не лишаючи… Ба навіть навпаки: буває й таке, коли довірені їм спонсорські кошти кудись незрозумілим чином зникають, як це було, приміром, із "лікарнею майбутнього"… Чи перевелися на наших теренах меценати як такі (безвідносно до їхньої статі)? "Обозреватель" береться поміркувати над цим вже найближчим часом.

При написанні статті використані матеріали Вікіпедії, а також сайтів "Рідна Україна", "Історична Волинь", "Козацтво", "Загаєцький монастир".